С. Коляда
"Здєлай пожощщє або як я почав малювати порнографію"
Жива візуальна проза*
(*під "живою візуальною прозою" мається на увазі зовсім нова форма прозового твору, який буде постійно доповнюватися, змінюватися, набувати нових авторських ілюстрацій, навіть, з можливістю змінювати назву, та писатиметься автором до останнього дня життя - на відміну від стандартних романів та новел, які автор після друку вже змінити не має можливості…)
Почалося все у 1997 році, коли я приїхав підкорювати столицю.
Мене тут ще ніхто не знав, та раптом мені здалося - скоро про мене дізнаються
принаймні всі Кияни, бо фортуна одразу посміхнулася мені - мої твори (на той
час більш романтичні з еротичним присмаком) взяли надрукувати до журналу "Лель".
Здавалося - успіх гарантовано, моя графіка буде поруч з сучасними геніями літератури
- Андруховичем, Небораком, Жолдаком…
Але поки якось треба було знімати житло та щось їсти - то я пішов працювати
звичайним вчителем англійської до звичайної середньої школи та чекати - коли
в черговому наступному номері журналу я побачу свої роботи…
Час йшов, грошей майже не було… Знайшов іноземців, яких вчив російської (самі
вони працювали в посольстві Нідерландів, скоріше вона працювала, а він байдикував,
сидів на хазяйстві та намагався вивчити "this fucking Russian", бо
були вони подружньою парою)…
Після декількох дзвінків до журналу я раптом усвідомив, що ніхто не збирався
нічого друкувати… У вільні від школи дні я почав ходити та оббивати пороги київських
галерей. Треба сказати, що за цей час (пройшло більше року) теми моїх творів
кардинально змінилися. Приїхавши з провінції та відчувши на собі злиденність,
мене дуже вразили соціальні контрасти столиці. Ще до приїзду у Київ, на мене
дуже вплинула естетика постмодернізму, ще тоді я намалював свою першу "Катерину".
Ідея роботи була така - показати Україну за кордоном, мається на увазі еміграція
та все, що може бути за цим терміном. Хотілося зробити все просто, але вкласти
в роботу якомога більше ідей, смислів, пластів. Образом України стала Шевченкова
Катерина, яку я по-постмодерністськи "вирізав" та "вклеїв"
у сучасний Нью-Йорк. Цікаво, як я знайшов Нью-Йорк, може це навіть й не був
Нью-Йорк у прямому сенсі, тобто це не було його зображенням. На той час у нашому
маленькому містечку не було ще Інтернету, я навіть не знав де мені взяти цей
Нью-Йорк. Одначе, я згадав, що у мене є чорно-біла фотографія одного з альбомів
"Iron Maiden", де їх славнозвісний Едді стоїть та горлає на тлі, як
мені тоді здавалося Нью-Йорка. Ось я і взяв його звідти. Такий собі свій особистий
Нью-Йорк та Україна в еміграції…
Тобто, повторюся - мене захопив у свої обійми постмодернізм. Я почав нібито
грати образами з класики та сучасністю. Але головним принципом було й є донині
- показувати правду. Ну не міг я стояти осторонь та просто гратися у малювання
кольорових плям. А це як раз було й є найулюбленішим заняттям інших художників.
Найулюбленішим же заняттям галеристів є виставляння цих яскравих бульбашок,
які насправді ніякого відношення до мистецтва не мають, у своїх галереях, їх
продаж "фраєрам ушастим" за "бєшениє дєньгі", тобто новітнім
багатіям… Мене ж ніхто не збирався виставляти, більше того - казали, що навпаки
- те, що я роблю - це не мистецтво… Саме в той час я зробив ще одну, на мій
погляд, одну з вдалих робіт - "Il Testamento" (1998) - за вказаними
принципами. Тарас Шевченко рекламує Кока-Колу (фото на біг-борді), бідні діти
з його картини та сучасна багата молода дамочка - і це все задовго до 2008 року,
коли Антін Мухарський зрозумів, що саме за мистецтвом, яке ґрунтується на засадах
соц-арту, майбутнє, що "кануть в Лєту" яскраві бульбашки так званого
сучасного мистецтва України, та почав виставляти не тільки мої роботи цього
напрямку, а й назбирав ще таких самих однодумців-художників.
Я часто на той час задавав собі питання (та продовжую задавати) - чому мої роботи
відмовлялися виставляти? На той час був режим Кучми, тобто що, боялися правдивого
мистецтва? Боялися, що заберуть приміщення чи ліцензію? Думали - хай краще бульбашки
повисять на стінах галерей? Також я часто починав думати - може й мені звернути
з моєї путі на цю хитру стежку? Але -ні - думав я - треба бути сильним, Бог
допоможе, не звертали ж класики на цю хитру стежку (може хтось звертав, але
були й стійкі). В кінці кінців, думав я, все велике мистецтво та література
завжди показувало соціальні негаразди, усе велике мистецтво було серйозним,
й не "ламало комедії"…
Буду й я сильним…
Найбільше згадується відвідування галереї Карася, який навіть особисто до мене
не вийшов, а підіслав секретарку, яка взяла мої роботи та сказала зайти за годину…
"Таке нас не цікавить"- передала вона вердикт "самого".
Чому я запам'ятав саме Карася - бо саме він пізніше навіть у прямому ефірі радіо
"Ера" сказав: "Коляда- це не мистецтво, дивився я його сайт…".
Тому якось я зробив таку картину- Андріївський Узвіз, Замок Ричарда, галерея
"Gallimatias" (Галіматья), на якій висить сухий карась, тобто звичайна
риба, але з натяком на сучасне мистецтво у сучасних галереях, та сучасна жінка,
схожа на Мону-Лізу (портрет моєї подруги на той час), яка тримає на колінах
книгу "Історія Мистецтва".
Сильним залишатися було дуже важко, галереї відмовляли, за цей час прийшлося
мені працювати й кур'єром, й вантажником, рекламним агентом, та інш. Треба було
триматися. Через знайомих іноземців почав продавати свої твори іншим іноземцям
- мені навіть стало цікаво - виявилося, що іноземці більше розуміють моє мистецтво,
а про них казали, що вони - наївні дурні-простачки. Потім я зробив такий висновок
- громадяни інших країн знають вже свою історію мистецтва, та в наших галереях
бачать тільки її копіювання 1920-30-х років. Ось у чому річ! Наші художники
займаються формальними експериментами, які світ давно пережив!!! Ну й хай займаються
- думав я. Мої роботи купують, вивозять за кордон, в яких країнах ще нема моїх
картин - думав я? Згодом з'явився у мене власний сайт (за це висловлюю велику
подяку Андрію Ващенку), я почав продавати свої роботи прямо у Європу, Америку,
Канаду. Та хай ті "карасі" (я зробив це слово прозивним) показяться,
хай виставляють, що хочуть - у мене з'явилася своя власна аудиторія, роботи
купують, все добре…
Я ще декілька разів заходив до галерей, іноді спеціально із своїми іноземними
покупцями, питав за яких умов можна зробити виставку. Очі галеристів постійно
стрибали з мене на іноземців, дивилися вони з початку якось розгубленою потім
називали суму у 2500 американських доларів за 10 днів виставки. Але зразу пропонували
показати - "шо ж ви там рісуєтє?". Після показу я у котрий раз отримував
відмову. Все це мені нагадувало твори Гоголя та Булгакова.
І прийшов 2004 рік… Революція! Ура! Мої роботи будуть тепер вільно розміщувати
в галереях! Ура! Треба вистояти! По фігу мороз! Трохи горілки вип'ємо й все
нормально! На той час у мене знов були деякі економічні проблеми. Чомусь довго
ніхто не купував роботи, мені прийшлося працювати кур'єром, щоб якось вистояти.
Після довгого важкого дня на ногах по всьому Києву я йшов на Майдан стояти не
за Ющенка, а за те, щоб виставили мою творчість. Який я був наївний. Нічого
не змінилося й донині. Зараз молодь робить мало чисельні акції проти влади,
на які я вирішив більш не ходити, тому що керують цими акціями так звані "демократи"
чи "праві" сили, які на гроші олігархів виводять найбільш радикально-настроєних
людей, молодь "випустити пару". Коли на цих акціях більш радикальні
наважуються зробити штурм, беруть каміння, тощо, їх керівники постійно виголошують
щось на кшталт "припиніть провокацію". Й люди вірять, що це дійсно
провокація, хоча мають приклад Північної Африки, Близького Сходу. Влада владу
не віддасть - її треба забирати. Тому й тримають нібито "опозицію",
щоб вона тримала у руках невдоволені верстви населення…
Далі буде…
Back to the title page • Повернутися до титульної сторінки • Вернуться на титульную страницу
© Сергій Коляда Serhiy Kolyada