PRESS





   
   
   
 
 
 

 
 
 
   
   
   
 
 
 
 
   
   
   
 

 
 
 
   
 
 
   
 

 
 

 
 
 
  Serhiy Kolyada: Работы художников, фотографов, дизайнеров и скульпторов с описанием и фотографиями. О людях творческих.

 
 
 
 
 
 
 
   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
dusia.telekritika.ua
 
 
 
 

1+1
 
 

 
 

 
 
BBC
 
 
 
   
   
 
www.kut.org.ua
 
 
www.madhattersreview.com
 
 
 
   
 
 
 
www.gpu-ua.info
 

WHAT'S ON, No 3. 3/2003 31 January - 6 February

'Brand' New Approach
Kyiv Artist Focuses on Classically Capitalist Images

McDonald's next to Taras Shevchenko and Coca-Cola astride the Sacred Virgin? Just two snapshots of contrast in today's Ukraine, that are far too often taken for granted. In this era of the internet and globalization, art seems the only medium left which still cares about the sacred or at the very least recognises these nonsensical absurdities.

However, when one considers it, it's contrasts like these that art itself can feed on. Remember Andy Warhol and the Campbell's Soup can? Anyway, Kyiv artist Serhiy Kolyada is not above taking a bite out of the absurd from time to time. The frenzied lumping together of the sacred and the commercial amuses him, and influences his work, yet he has trouble getting others enthusiastic about what he does. "These are not landscapes or still-life", hints Serhiy about non-conventional framework that he works within. For instance it is no big shock that a sample of his work featuring sexy nudes on toilet bowls reading the newspaper, wont grace the halls of the presidential palace real soon, however he is surprised about how
little interest he has received from Kyiv's established artistic elite. While going about his work virtually ignored by the local art scene, he continues to sell his work to foreigners, who are just as puzzled as he is with his cold reception in his adopted city. "I love this artform, but I need to sell my works as well", says Serhiy who appears to be caught in that endless catch 22 scenario of art and money. Serhiy Kolyada, a 30-year old Odessa-born artist been swimming just below the surface of the legitimate art scene in Kyiv and without any huge commercial success.
No surprise when you consider his pieces range in price from $100 to $500. A little expensive for a provincial newcomer. In fact it's quite a sum for anybody, but Serhiy still believes his talent is worth three times what he gets paid for it. Partly, this is due to his meticulous drawing technique. His trademark ball-point-pen drawings take an average of two weeks to a month to complete. Serhiy doesn't hold a degree in the visual arts, instead, he majored in philosophy and literature. In Serhiy's view, this background, has well equipped him to comment on the modern scene through his art. He believes it has given him a unique 'perception of the world'. Contemporary Ukrainian literature had a crucial effect and, as Serhiy puts it, he does in art what local postmodernists do in literature. He lodges neither protest, nor moralizes with his work. He drinks Coca-Cola and likes money. He is a down-to-earth, juggler with 'sacred' symbols, devoid of national piety, Serhiy Kolyada is a modern 'postmodern' specimen. In Soviet times he would have been dubbed a 'socially conscious' citizen, and his art - socially biting satire against 'distortions of capitalism'. Ironically, Serhiy is not opposed to 'capitalist' culture, in fact he wants to get closer to it. Fleeing abroad by any or all means possible is an idea that has haunted him for long time. Back in the early 90s, when he was first abroad in Switzerland he asked for political asylum. His plea was not unfounded since he does have a history of working at some clandestine opposition newspapers during perestroyka. Later on, he turned to opposition leaders for help in organizing exhibitions, however both Yuschenko and Moroz gave little help. The latter figuratively proposed to let art wait until better times, in other words until a regime change. Without any desire to wait forever, Serhiy tried even turning to his favourite symbol of modern times, Coca-Cola, for help organizing an exhibition. "They (had a choice) to either grasp this ironic portrayal of reality and their omnipotent brand, or plainly discard it", remembered Serhiy. Unfortunatelly, Coca-Cola management opted for the latter. However, Serhiy has gained popularity with many foreigners, like the International Women's Club and some embassies in town. Interestingly enough, no locals have expressed interest in Serhiy's harshly explicit vision of reality. He wonders, why?

Arina Satovska

 

 

 

KYIV POST , November 15th, 2001

Starving artist is slowly gaining weight

Being an artist is one of the toughest jobs in new Ukraine.
A century ago, artists enjoyed patronage from the aristocracy and the appreciation of a society that wasn't distracted by MTV. That continued during the Soviet era. Those who played by the rules enjoyed a life of relative luxury under the protection of the Kremlin as well as the admiration of a compliant yet cultured public.
Things are different now. Gone is the support of the government and many art aficionados simply can't afford to support artists. And those who do have money - the new rich - tend to prefer the tacky to the tasteful.
Enter the starving artist.
Serhy Kolyada is a young man living in Kyiv and bent on breaking into the Ukrainian art market. Born in Odessa in 1972, Kolyada spent his childhood on the Sea of Azov where he attended both the Children's Art School and the State Art Studio in Berdyansk.
As an artist-in-training he staged two exhibitions while still at school. He later earned a teaching degree in Berdyansk.
Armed with degrees in art and education, Kolyada left southen Ukraine in 1997 and headed for Kyiv at the age of 25.
"Like many people I wanted to experience life in the capital and knew that it was the best place for me to try to break into the world of art", he said during a recent interview in the Kyiv appartment/studio he shares with his wife.
Kolyada soon discovered that making it in the capital was not easy. He tried to sell his art at local galleries, but he found the process demoralizing.
"Some galleries said I'd have to pay $70 day for space and for one exhibition", Kolyada said. "Others simply refused to take my work - without bothering to explain why".
One reason might be Kolyada's bleak vision of life in modern Ukraine. No cheery landscapes of Old Kyiv here. Instead, a self-described member of the new generation of "new reality" artists, Kolyada potrays what he sees as happening in the country by combining images from mass culture with those of classical art. That vision can be grim. One work potrays the state of religion by depicting a fast-food cup next to a cathedral which is turned upside down and relegated to the background.
Kolyada incorporates brand names, such as Coca-Cola or West cigarette labels.
"I try to show the truth - to depict social and political problems - and that is not acceptable either for commercial galleries or for state institutions" he said. "some people call my art underground - but it's real life."
Kolyada captures that view of life mainly through ink drawings. By turning to black ink and shading, the result is a drawing that resembles grainy black-and-white photographs.
Like many aspiring artists, Kolyada has managed to support himself by other means. Using his fluency in English and his education degree he works as a Russian-language teacher. Ironically, that has boosted his career as an artist. Teaching put him in touch with members of the foreign community who've become fans of his work.
Marielle Kampes, a staffer at the Dutch Embassy, is one of his biggest supporters.
"After meeting Serhy and seeing his pictures, I had a great desire to help him", Kampes said. "I visited a lot of galleries on Andriyivsky uzviz on his behalf, but it was just a waste of time. Fortunately, however, when I introduced him to my foreign friends, some of them were really interested."
Kolyada is getting increased exposure. Last spring he held exhibitions at the South African ambassador's residence and at Kyiv International School.
He also earned another fan in Maida MacLaren, president of the Kyiv chapter of the International Women's Club. She invited him to come along and present his works to club members.
"We decided to invite Serhy because his talant is impressive", she said. "I would say he is a unique person who bravely shows today's reality through his art."
Kolyada said he'll plug away, teaching to support his art and networking to promote it. He'll continue to present his work at Women's Club meetings.
"I don't know what will happen in my life, even in the nearest future", he said. "It all depends who becomes interested in me as an artist."
Iryna Petriv

 

"Рух", №7(21), лютий 2001 р.
Колажі Сергія Коляди

Сучасний митець, який відтворює реальність. Хто він є насправді?
Він пірнає у сучасне життя. Спускається в метро на Хрещатику і з'являється десь у провінції, може, на Азовському морі, звідки він потрапив у це саме столичне життя, яке є для нього ні чим іншим, як сумішшю уламків старої культури й сьогодення. Уявити це просто. Ви їдете в тролейбусі повз св. Софію, читаєте газету чи книжку, потім помічаєте рекламу - "Coca-Cola" або "Оболонь" - через плече бачите фото якоїсь поп-зірки у модному журналі, чуєте, як хтось лається позаду - це все складається у постмодерновий колаж. Саме таким є сучасне життя. Таким є і його мистецтво. Сам маляр, хоча дещо й гіперболізує певні речі, але не бачить великої різниці між своїм мистецтвом і життям.
Народився Сергій Коляда в Одесі у 1972 р., але все дитинство провів у Бердянську, де закінчив педагогічний інститут. З 1997 р. мешкає в Києві. Не вельми тривалий термін, але митець уже встиг привернути увагу багатьох іноземних дипломатів - поціновувачів живопису, графіки.
Мистецтво С. Коляди еклектичне. Розмаїття сюжетів, які складаються з поєднання образів масової культури та цитат з класики, вражають усіх. Автопортрет Т.Г. Шевченка на рекламному борді "Coca-Cola" з пляшкою цього продукту замість свічки - яскравий приклад. Автор у жодному разі не знущається з пам'яті великого поета. Постмодерне мистецтво - це гра. Для автора це - сувора правда життя, метафора цинізму деяких сьогоденних реалій. Його дуже хвилюють соціальні негаразди. Він переконаний, що повинен відтворювати свій час, свою епоху - їхні світло й морок. .Сучасне мистецтво не творить нічого нового. Remake - це бог епохи постмодернізму. Конвеєр масового виробництва зрівняв журнальних красунь, пам'ятки архітектури, туристичні Мекки. Художник досить часто це все ставить на одні ваги. Він відмовляється від традиційної композиції. Зорові образи поєднуються в нього з лінгвістичними - словами і фразами. Глядачі можуть самі дати назву картині, вони мають право вибору.
С. Коляда використовує досить оригінальну техніку - кулькову ручку чорного кольору. Для нього це - питання концептуальне ("чорнило - кров цивілізації'). Однак ця техніка потребує чимало зусиль та часу.
Отакий він - сучасний художник. Може, ми маємо уважніше придивитися до його творів і замислитись? І молоде мистецтво вкаже на вихід із, здавалося б, безвихідних станів та кризи сучасного життя. І водночас породить інші питання, безпосередньо звертаючись до нашого сумління.
О.Стефанець

 

www.kolyada.com, 10 жовтня 2003 р.
Кулькова ручка Сергія Коляди подібна до ракети "СС20", що пролітає над реальністю

1. Записна книжка
Сергій Коляда працює над кожною своєю картиною від одного до двох місяців. Це досить великий проміжок часу і, як каже художник, він замислює набагато більше, ніж малює. Ідеї можуть прийти несподівано: у дорозі, уві сні, під час роботи. Замість малювати, Сергій Коляда часто записує сюжет майбутніх картин до своїх блокнотів. Інколи записані там ідеї таки втілюються в чорно-білій графіці. Висловлене може бути і сказаним, і зримим. Але, здається, воно ніколи не буде роз'ясненим, до кінця розтлумаченим. Художник принципово не дає назв своїм картинам, уникаючи цілісності та певної спрямованості як окремих картин, так і всієї творчості. Єдина авторська мовна співвіднесеність картин міститься у блокнотах, але вона ним не публікується. Отже, пишучи статтю про графіку Сергія Коляди, я маю зовсім небагато орієнтирів і ризикую зовсім не наблизитися до того, що насправді він хоче висловити образами своїх картин. Проте не покидає відчуття, що і це передбачено ним і записано десь між рядками його записних книжок.
2. Цитати і джерела
Коли вести мову про улюблених художників Сергія Коляди, то кожен глядач може визначити їх за цитатами: Тарас Шевченко, Сальвадор Далі та Енді Воргол. Втім, цитати є не тільки з творів цих художників, але важливо те, що Коляда намагається використати також їхні прийоми. У Шевченка Сергій вчився створювати психологічні портрети, використовуючи незвичайні рухи, жести, освітлення, творячи приховану внутрішню динаміку образів. Також йому імпонує елегійний, трохи меланхолійний настрій, притаманний багатьом картинам Шевченка. Крім того, чи не найбільше Коляда цінує шевченків досвід наділяти соціальну сатиру неповсякденними і непрагматичними смислами і тонким психологізмом. Особливо подобається Сергієві полотно Шевченка "Катерина", він часто повторює мотиви з нього, переміщуючи головний персонаж то на нью-йоркську вулицю, то заповнюючи простір довкола нього сучасними рекламними логотипами й торговими марками, то розташовуючи його на одній з картин на уявному поштовому конверті із запрошенням на власну виставку.
Від Сальвадора Далі Сергій Коляда взяв собі сюрреалістичний принцип композиції, що дає змогу вільного поєднання між собою образів різної художньої природи і семантики, як в одній з картин - сцена з родинного життя, такі собі запросини на свіжоспечений пиріг, колона на Майдані Незалежності в Києві та унітази, на яких сидять усміхнені дівчата-фотомоделі так, неначе вони беруть участь в якомусь модному шоу. Таке поєднання притаманне сну, поетику якого активно використовували і розробляли сюрреалісти. Сюрреалізм, будучи ідейно пов'язаним з фрейдизмом, трактує сон як реалізацію неясних несвідомих бажань, здебільшого таких, які з моральних або з практичних міркувань у житті не можуть бути втілені і тому витісняються до сфери несвідомого. Фрейдизм у тій формі, що подана в таких роботах З.Фройда, як "Вступ до психоаналізу" чи "Тлумачення сновидінь", має справу зі сном як з виявом індивідуального несвідомого. У вченні К.Г. Юнга, яке продовжує і розвиває фрейдизм, йдеться про так зване колективне несвідоме, яке, щоправда, відображається у формах, відмінних від сну: міфології та архетипічних образах. Картини Сергія Коляди якраз і є, напевно, спробою художньої реконструкції цієї неявленої форми - колективного сну. У цьому сні нездійсненні у реальній дійсності бажання - бути багатим, знаменитим, мати розкішні автомобілі, любов найгарніших у світі жінок, яку ті з легкістю готові дарувати - не витісняють, а, навпаки, химерно поєднуються з такими небажаними реаліями, як бідність, жебрацтво, вбивство, голод, старість, хвороби і смерть.
Подібно Сальвадорові Далі, Сергій Коляда хоче надати цим видінням-реконструкціям форми, найбільш близької до документальної. Документальною візуальною формою в ХХ і тепер вже в ХХІ столітті є фотографія. Сергій Коляда знайшов власний, і досить вдалий спосіб наслідувати фотографії - техніку малювання чорною кульковою ручкою, досягнувши майстерної передачі півтонів, а також створення таких фотоефектів, як глибина різкості (розмитий задній (передній) план), фотомонтаж і таке інше.
Американський художник Енді Воргол уперше перетворив промислове виробництво на один з художніх прийомів. Звичайно, майстерня Сергія Коляди, де одна картина може створюватися й понад два місяці, не йде в порівняння зі знаменитою "фабрикою" Енді Воргола, яка випускала в світ цілі партії натюрмортів з банок супу "Кемпбелл", портретів Мерілін Монро. Але сам прецедент створення творів мистецтва за допомогою друкарської машини створює передумови для "зрівняння в правах", наприклад, образів високого мистецтва і реклами, а також іронічного ставлення і до тих і до інших, бо й ті, й інші можуть безкінечно повторюватися і тиражуватися, можуть бути страшенно нав'язливими, заповнюючи увесь довколишній життєвий простір.
3. Орієнтації
Останнім часом здається, що Україна все більше переймає західні, насамперед американські, цінності, спосіб життя. Це, як вважається, призводить до того, що екрани наших телевізорів і вулиці наших міст заповнюються рекламою, насамперед торгових марок, які прийнято називати "всесвітніми", у моді носити джинси та їздити в дорогих автомобілях закордонного виробництва; в усе більш стійкій переконаності в авторитеті грошей як життєвої цінності. Що характерно, не можна сказати, щоб українці захотіли стати подібними до американців, вести західний спосіб життя, геть забувши щось своє, знайоме з дитинства. В Україну, як і всюди в світі, прийшли новітні, технологізовані засоби комунікації, поширилися комп'ютери, Інтернет, мобільні телефони, цифрова фотографія та відео. Всі ці технічні дива виникли не в Україні і, будучи засобом комунікації, вже самі в собі несли повідомлення зі світу, що їх створив. Як вчив канадський теоретик мас-медіа М. Мак Клюен, форма повідомлення вже і є самим повідомленням. Пригадується, як в роки "перебудови" повсюди відкрилися відеосалони, де показували до того недоступні американські бойовики і фільми жахів, і в масовий свідомості відеомагнітофон пов'язувався з саме такими фільмами - у голові пересічного відвідувача таких салонів якось і гадки не виникало, що по відео можна було прокрутити хоча б фільми про Велику Вітчизняну війну, радянські комедії або документальні фільми. Ні, для цього існували кінотеатри, що показували "звичайне" 35-мм кіно, і таким чином відмінність у технічних засобах показу означали й дуже істотну різницю в змісті того, що показується. Потрібен був дуже великий час, поки з'явились записи вітчизняних фільмів на відео. Завжди національній культурі, усьому комплексу світобачення, міфології, способу життя, мови потрібно було завойовувати право на життя в середовищі нових засобів комунікації. На магнітофонах крутили спочатку майже тільки західну музику, спочатку комп'ютери, а тепер мобільні телефони змушують пристосовувати українську мову до латиниці. Зазвичай процес підкорення медія, що з'явилися, національному культурному полю був досить тривалим, розтягувався на десятиліття, навіть століття (так, як це було з книгодрукуванням), але тепер усе нові й нові засоби комунікації з'являються дуже швидко, відповідно тиск тих повідомлень з іншого культурного середовища, які вони несуть з собою, посилився, і багато культурних фактів, таких, як традиція вишивки або народна пісня, зникають через зменшення простору існування, так само, як рідкісні рослини і тварини зникли після розорення степів. Показово, наприклад, що жоден з п'яти українських операторів мобільного зв'язку і переважна більшість інтернет-провайдерів не мають україномовної назви або торгової марки.
Картини Сергія Коляди активно експлуатують образи з "нових" комунікаційних каналів: реклами, телебачення, англомовних київських газет. Оскільки в Україні продається дуже багато імпортованих товарів, то й реклама часто буває імпортованою. Відтак в українському культурному полі взаємодіють народні давні традиції, класичне мистецтво, численні культурні реалії радянської доби і новітня, здебільшого імпортна, мас-культура. Яку мистецьку форму знайти для цієї взаємодії, яка скоріше є боротьбою за існування? Сергій Коляда обирає гротеск: на одній з картин він відтворює відомий автопортрет Т. Шевченка зі свічкою, вивішений у рекламному призмотроні, лише замість свічки на цьому ніби рекламному зображенні Шевченко тримає пляшку "Кока Кола". Інша картина являє глядачам хрестоматійний для гротеску сюжет, ледве не емблему гротеску - голі товсті баби в масках, що танцюють. Гротеск - слово італійське, означало воно первісно "химерні візерунки, намальовані в печері". Потім гротеск став терміном мистецтвознавства, що означає таке поєднання предметів, образів або культурних явищ, коли вони втрачають звичні риси та набувають несподіваного вигляду або змісту. Гротеск, напевне, є найкращою формою вираження "колективного сну", про який йшлося вище.
(Ліричний відступ)
Кулькова ручка Сергія Коляди подібна до ракети "СС20", що пролітає над реальністю. Це єдиний, але дуже міцний і незаперечний з нею зв'язок. Подібність у формі, польоті та приналежності до фалічних символів не наділяє її такою ж руйнівною силою, але і те, й інше - вітчизняні вироби, що, напевне, мають десь великі недоліки, проте це єдине, що можна протиставити "їхнім" "Томагавкам". Крім того, кулькова ручка Сергія Коляди подібна до СС20 лише в польоті, за межами реальності. Кулькова ручка Сергія Коляди, що лежить, як казав З.Фройд, "всього лише ручка".
4. Зв'язок
Ведуться пошуки інтерактивності мистецтва, тобто такої його форми, коли глядач, слухач або читач може вплинути не лише на процес сприймання твору (пустити, наприклад, стрічку відеомагнітофона в зворотньому напрямку, читати, пропускаючи сторінки в книзі тощо), а й на творення самого твору (наприклад, бути присутнім у самому творі чи то безпосередньо, чи то в його структурах). З появою нових технологій, комп'ютерів, Інтернету подібні проекти починають втілюватись у життя. А як же бути художникові, що традиційно створює картини на папері або полотні, чи може його мистецтво бути інтерактивним? Звичайно, незаперечно те, що глядач може вплинути на картину і на творчість художника, купуючи або не купуючи її. Але продаж - це тільки одна з численних форм комунікації і, можливо, для інтерактивності потрібно не так вже багато - діалог художника з глядачем. Для цього ми спільними зусиллями створили Інтернет-сайт художника Сергія Коляди. Отже, з побажанням приємної співтворчості -
Повєткін Євген.


www.kolyada.com, 10 жовтня 2005 р.
Десять років на мотузочці

Художник Сергій Коляда ще офіційно не виставляв свою графіку в Україні. Жодний виставковий зал або приватна галерея в Києві не вивішували його картин, або зовсім відмовляючи, або висуваючи неприйнятні вимоги на зразок оренди виставкового залу від 350 грн. на день.
Втім, це не означає, що не було спроб зробити виставку. Якраз в середині серпня цього року минуло десять років від незвичайної, майже курйозної події в культурному життя Бердянська, рідного міста Сергія - виставки сучасного мистецтва "Муха на мотузочці", в числі учасників та організаторів він був.
Виставка задумувалася, організовувалася й проводилася незвично - точно можна сказати, що тепер так виставок не проводять, принаймні виставок сучасного мистецтва. Сергій Коляда та Євген Повєткін, обоє тоді студенти третього курсу філологічного факультету педінстититу, прийшли до директора Будинку культури ім. Кірова, аби попросити дозволу провести виставку в холлі перед входом до кінотеатру (будинок культури вже досить давно закрився, тепер там кафе й ще, здається, ювелірний магазин). Директор, з вигляду людина, явно небайдужа до спиртних напоїв, погодився, і незабаром картини були вивішені. За тиждень до відкриття за допомогою батька Євгена, Михайла Михайловича, були зроблені рами для багатьох картин, що були відібрані для участі в події. Євген та Сергій напередодні відкриття провели цілий день на подвір"ї будинку культури, перший з них старанно виводив гуашшю на рекламному щиті "Муха на мотузочці. Виставка сучасного мистецтва", а другий цю саму муху на мотузочці намагався відобразити доволі реалістичним малюнком.
Чесно сказати, учасники мали дуже і дуже приблизне про те, що ж насправді охоплює термін "сучасне мистецтво", Євген з Сергієм гадали, що це будь-яке художнє мистецтво, що не прагне й навіть протистоїть тому, аби реалістично наслідувати дійсність, й про яке в критиці радянського часу писали щось на зразок "гниле мистецтво підгниваючого капіталізму", решта ж учасників сприймали зміст цього поняття простіше - сучасне мистецтво - це твори, створені нещодавно. Склад учасників був різний - примітивістська комп"ютерна графіка братів-близнюків Євгена та Володимира Бацунових - створені різноманітними ефектами програм Corel та Photoshop жуки, коти та кицьки та інші персонажі, що їх вже не пригадаю; затим добротний метафоричний живопис олійними фарбами Андрія Щербини, витриманий в дусі модерністскої монохромності, наївно-романтичні акварелі Євгена Повєткіна, тоді графіка Сергія Коляди, що тоді захоплювався Сальдором Далі й Борисом Вальєхо (латиноамериканський художник, один із засновників стилю "фентезі" в образотворчому мистецтві), читав "Тропик Рака" Генрі Міллера. Було вирішено вивішувати по 5 робіт кожного учасника, й далі була справжня окраса виставки - твори Тетяни Пеліх, витончено-романтичні й довершені малюнки тушшю й пером, що легкими лініями й тремкими акварельними барвами являли майже казкові образи красунь-дівчат, хоробрих юнаків і всіляких тварин. Ще були написані стрімкими мазками пейзажі гірські пейзажі уродженця Бердянська і випускника Львівського поліграфічного інституту Миколи Бабича. Тобто тим, що є сучасним мистецтвом в більш звичному для мистецтвознавства розумінні, можна було назвати з деякою натяжкою хіба твори братів Бацунових й графіку Сергія Коляди. Втім, атмосферу хепенінга додала сама обстановка будинку культури, де частину залу займав салон відеоігор і відтак глядачі змушені були сприймати картини під згенеровані ігровими приставками до телевізорів удари й крики каратистів і гудіння віртуальних автоперегонів. А в один з вечорів частина художників з насолодою потанцювала на танцях "Кому за тридцять".
Євген і Сергій всіляко намагалися зробити з виставки подію, тобто залучити до її висвітлення місцеві мас-медіа. З усього цього вийшло відзняти й розмістити невеликий сюжет у новинах на Бердянському телебаченні, а ще Євген Повєткін написав невеличку статтю без жодної ілюстрації про виставку до місцевої газети "Південна зоря" й опублікував її від імені свого друга В"ячеслава Ізвєкова. Стаття з"явилася вже після закриття виставки і на залучення глядачів вже не вплинула. Всього, за підрахунками художників, які самі чергували й охороняли свої картини, виставку відвідало близько сотні людей.
Всі учасники, крім Тетяни Пеліх, тією чи іншою мірою входили до молодіжної тусовки, що збиралася в кафетерії хлібного магазину "Паляниця" на каву (чесно кажучи, відвертий шмурдяк на гіркій бердянській воді) за 14 тис. купонів (після введення гривні це 14 коп.) й провадила різні інтелектуальні розмови, наприклад, на тему "Чи подобається тобі Майкл Джексон?" Під час виставки загострилася суперечність між братами Бацуновими й Сергієм Колядою. Брати постійно дорікали Сергієві за похмурість та депресивність його тодішніх робіт, в той час як Сергій вважав, що їхня графіка не мала глибини й була скоріше комп"ютерними приколами, ніж повноцінними творами. Слід сказати, що після закриття виставки (директор зажадав продовжити її до 24 серпня - Дня Незалежності - на що художники, які вже втомилися від чергування біля картин, заявили, що вони хоча й за незалежність України, але проти офіціозу, й швиденько їх зібрали), розпиття кави та обміну малюнками стосунки між Сергієм та братами остаточно розпалися, вони разом з частиною тусовки біля "Паляниці" зайнялися стьобом над нашою з Сергієм та Євгеном компанією, а ми покинули цю тусовку (скорочено її ще називали "поляною") й стали збиратися на посиденьки за кавою здебільшого вдома в Сергія. Нині вже очевидно, що "Муха на мотузочці" (назву придумала сестра Євгена Наталя, якій було тоді дев"ять років, і Бацуновим вона страшенно сподобалась), незважаючи на всю курйозність спрямування, мети, складу учасників, місця проведення тощо, стала важливою подією для Сергієвої творчості, після якої він почав відходити від наслідування сюрреалізму Далі та фентезі Вальєхо й шукати свій власний стиль, який вперше виразно виявився в роботах весни 1997 року.
Ми дуже жалкуємо, що після виставки більше нічого не було чути про творчість Тетяни Пеліх, без якої нині, впевнені, сумують дитячі книжки, не проілюстровані її легким пензлем і пером. І взагалі, згадка про нашу екстравагантну подію забарвлена ностальгією - невідомо ще, коли в Бердянську трапиться щось подібне.
Василь Петрук,
Київ - Бердянськ , 2005

 

http://www.daily.com.ua, 6 февраля 2006 г.
Новая свобода по старым правилам
Каждому гарантируется право на свободу мысли ислова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений.Статья 34. Раздел II. Права. Свободы и обязанности человека и гражданина. Конституция Украины.
"Дружеский" шарж на царя-батюшку

Политическая карикатура родилась в XVII веке сразу в нескольких европейских странах - Англии, Франции и Голландии. И, безусловно, она создавалась с целью негативной рекламы и пропаганды.
Не все отрицательно воспринимали критику в свой адрес. Например, император Наполеон, будучи незаурядной личностью, быстро оценил преимущества политических карикатур на него, а потому всячески поощрял насмешливые рисунки, которые только способствовали его успехам. А во время Гражданской войны в США в 1862 г. для поднятия морального духа северян художник Т. Наст публиковал свои политические карикатуры на южан и их лидеров. Ну, Америка всегда называла себя демократической страной, а потому вполне нормальным стало явление в начале ХХ века размещения на страницах журналов карикатуры на американских президентов: Т. Рузвельта и В. Вильсона. А многие политические лидеры даже коллекционировали карикатуры и анекдоты о себе. Среди них известны президенты Финляндии - Кекконен, Португалии - Соареш. А президент Франции Шарль де Голь, вообще начинал день с просмотра утренних газет, выискивая там свеженькую карикатуру на себя, и очень расстраивался не находя таковой. Кстати, по-доброму относилась к такому юмору и российская царица Екатерина Вторая.
Позже в той же Америке и Европе политическая карикатура стала активно использоваться во время избирательных кампаний.
В Украине же, стране постсоветского пространства, где в те времена наиболее распространенной формой визуальной политической рекламы являлись портретные и скульптурные изображения партийных лидеров, политическая карикатура не получила широкого распространения. Так уж, видимо, сложилось исторически. Ведь и в царской России, в состав которой входила нынешняя Украина или тогдашняя Малороссия, была чудовищная цензура. В начале XVIII века вышел первый в мире сатирический журнал известного и признанного художника Венецианова. Издание моментально было закрыто с подачи министра просвещения.
А наивысший всплеск сатиры в России в XX веке произошел после 1905 года, когда вышел Манифест, дарующий свободу печати. Поскольку в обществе накопилось огромное количество сатирических "эмоций", Манифест, таким образом, просто открыл шлюзы. Только в Санкт-Петербурге к 1917 году выходило около 400 журналов.
И вот к власти пришли большевики, и все стало "на круги своя". Летом 1918 года закрыли лучший из этих журналов - "Новый Сатирикон". А с приходом к власти Сталина карикатуристам вообще стало страшно жить. Собственно, пропаганда велась только с позитивной стороны, а негативно изображать поощрялось только буржуев и прочих "антисоветских элементов". И только, когда в 1991 году было ликвидировано Главное управление охраны тайн в печати и СМИ при Совете Министров СССР, наступил конец эпохи "совковской" цензуры.
История одной карикатуры
И все же, похоже, что мы продолжаем жить по накатанной колее. Если в других странах опыт политических шаржей вовсю используется в течение последних столетий, то у нас это специфическое направление в отрасли политтехнологий как-то обходят стороной. Периодически происходят всплески отдельных креативных идей, но массового потока нет, хотя на западе такие карикатуры оказываются очень эффективными в ходе избирательных кампаний.
И, казалось бы, с приходом независимости должна была прийти и демократия. Однако почему-то в Украине не принято организовывать выставки художников-карикатуристов - не поставлена у нас эта индустрия на широкий поток.
Кроме того, один из украинских художников вообще столкнулся с парадоксальной ситуацией - Сергей Коляда не смог ни разу выставить свои работы официально. Причина? Киевские галереи отказывают в аренде зала: в лучшем случае они требуют непомерную плату, а в худшем мотивируют отказ тем, что работают только со своим кругом художников. А еще иногда владельцы галерей говорят, что им стиль не подходит. Что такого "ужасного" в работах Сергея? Сам он себя называет постмодернистом. В своих работах он объединяет живопись, концептуальность и инсталляцию, и это притом, что художник рисует самой обычной шариковой ручкой. И поскольку признания в родной стране добиться он не может, то вынужден продавать свои работы заграницу при помощи Интернета. То ли действительно Украина пока еще не нуждается в подобном искусстве, то ли "собака зарыта" в чем-то другом?..
Причем, иностранцы довольно охотно приобретают его картины и политические карикатуры, называемые за рубежом социальным комментарием. А началось все с того, что его друг, проживающий в США, увез порядка сорока его картин с собой. Теперь картины находятся во Флориде, где медленно, но уверенно покупаются американцами. Выходит, там, за бугром люди готовы воспринимать адекватно его искусство, а у нас все "другое" - чуждо. Но ведь мы знаем, кто такой Кустурица, и вообще, что это за птица такая - культовое кино или, как его еще называют, другое кино. В целом, мы знакомы с альтернативным искусством. И все это имеет право на существование в нашей стране.
- Я думаю, что проблема кроется в моих социальных картинах и политических карикатурах, - говорит Сергей Коляда. - Сегодня аренда зала за один выставочный день в Киеве составляет от $70 до $100. И даже, если я прихожу с "живыми" деньгами к владельцам галерей, мне все равно отказывают, не объясняя напрямую причин.
"Хождение по мукам" продолжается уже не первый год. Обращался Коляда и в Минкультуры, откуда его отправили в союз художников. Ну, понятно, что он со своей "шариковой" графикой никому там не нужен. Не изменилась ситуация и при новой власти. По словам Коляды, его история похожа на гонения запрещенных писателей в семидесятые годы, когда их произведения вывозились заграницу, где печатались, получали признание, и уже оттуда попадали в Советский Союз. Были у него попытки обращения и к политикам - вдруг получится? Например, альбом с копиями работ попал к нынешнему вице премьеру Вячеславу Кириленко, бывшему в тот момент еще депутатом, который признался, что политики старого поколения просто не оценят творчество Коляды.
- Был ответ и от Александра Мороза, - продолжает Сергей Коляда. - Пан Мороз предложил ему выставиться в галерее "Лавра". Вроде как у него там знакомые. Но и тут пошел отказ. После оранжевой революции я писал на имя президента, но все письма переправлялись в Министерство культуры. А там - замкнутый круг. Видимо, в нашей стране все еще запрещено критиковать политических лидеров.
Со своей стороны, Сергей Коляда мечтает представить свое творчество украинскому массовому зрителю. Он хочет пробудить народ, потому что, по его мнению, вся наша жизнь - сплошная манипуляция, начиная от политических лидеров, и заканчивая рекламой. "Майдан" не прибавил демократии, народ так и остался запуганным. Так что, "свободу не спинити"?..

Инна ПОЛУКАРД

http://www.theheadchange.com/

Featured Artist: Serhiy Kolyada


THE ARTIST SPEAKS:

When did you really get into art?

- I began at my childhood when I attended classes at the art studio. I was 14 years old at that time. But I think realy I get into art in 1993. I was 21 then. .

How did you come to the realization that you should try your luck at art on a more serious level?

-I studied at the University on the Linguistic faculty but I spent a lot of time drawing. I had an idea that I should become a famous artist. When I finished attending the University in a little city in Ukraine I decided to go to the capital- Kyiv and tried to do something with my art. I wanted to make my exhibition or to publish my pieces at some art magazine. .

How would you describe your style?

-I think I can call it postmodern. I use the quotations from the old classical art giving to them another meaning and mix all this with contemporary pop symbols. Sometimes I use social or political commentaries. This makes my art underground and Ukrainian galleries refuse my work. The technique is quite original, ball-point pen on paper.

How did you find your style?

-When I studdied at the University I read some postmodern philosophy books and some postmodern literature. That gave me some inspiration. And some years earlier during Perestroika they began to publish some information about the avante-garde (I am not sure of spelling) artists who were considered forbidden during communism. It was interesting for me to read about this. You cannot use watercolours, for example, during classes of literature or languages to practice with. So I made some little pieces with the ball-point pen on my papers.

Who or what influences you?

-I am influenced by the art of Dali, Andy Warhol, as well as Taras Shevchenko (a famous Ukrainian artist and poet of the 19 Century). I use quite often his heroine Katerina in my drawings. You can see her- a pregnant girl in the national costume. I also like Germain Expressionists: George Grosz, Otto?Dix, Egon Schille, etc. I mean I like their social stream. When I was young I was also influenced by rock music, which was forbidden before 1987. I listened to to BBC or The Voice of America music programs to enjoy and have some free information. So I think "the sense of freedom is in my blood now".

How do you approach creating a new piece?

-It is different all the time. Usually, I have some central idea and then add details in the piece. Sometimes I see them in my dreams when I sleep.

What would be the ultimate goal for you and your art?

-I would like more people have the possibility to see my art. I think that it could make them open their mind. It's especially about the Ukrainians. They still sleep even after the Orange Revolution.

What kind of message, if any, do you try to convey through your art?

-I want to show the people that they must have their own point of view and that they must try not to be a part of the system and a part of the consumerism society.

Any additional comments / shout outs?

-My art is still underground in my country (Ukraine), but I beleive it will eventually be free and my compatriots will finally understand me and my art. I think it could help people to feel they are free, and hopefully help us to create a real democracy in Ukraine.


More of this artists work can be seen at the following website: www.kolyada.com

 

http://24news.in.ua, 25/09/2006
Україна: Виставка, якої не існує

У Києві відкрилась виставка робіт андерграундного художника Сергія Коляди. Це 17 робіт на гостру соціально-політичну тематику.
Роботи виставлені у невеликому барі, через те що галереї не сприймають його мистецтва.
Сергій Коляда (художник): "Це насправді є андерграунд і моє мистецтво, протягом 10 років воно заперечується і не сприймається нашими фалеристами".
На створення картини у Сергія йде до кількох місяців. За словами автора - сюжети народжуються спонтанно. Вистачає пройтись містом - і вже готові ідеї для кількох робіт. Іноді ж вони з'являються у досить оригінальний спосіб.
Сергій Коляда (художник): "Деякі сюжети я бачу уві сні. От ви може побачите, там є така картина, про наших політиків. Якось уві сні я побачив їх у якості вампірів та перевертнів. Там є навіть деяка містика".
Сергій Коляда мріє, що попри артхаузність, дуже скоро його мистецтво сприйматиметься на батьківщині так само добре, як і за кордоном. Перший крок - дві виставки у Миколаєві та Харкові.

 

Статтю запозичено з літературно-критичного часопису "Київська Русь".
Часопис виходить 11 разів на рік.
Передплатний індекс 94978
Правда гротескного світу
Сергій Коляда має досить звичайну (за деякими винятками) біографію як для покоління, чия молодість припала на дев'яності й дуже неординарну, можна сказати, виняткову кар'єру як на професійного художника. Професійність тут означає не стільки мистецьку вправність, скільки спосіб заробляння на життя. Сергій малює впродовж останніх п'ятнадцяти років завжди, періоди, коли він ходив на роботу (працював один час вчителем англійської мови в школі, потім кур'єром у рекламному агентстві), були нетривалими, ці епізоди стали радше винятками на підтвердження правила. Зазвичай люди потрапляють до образотворчого мистецтва, йдучи сходинками художньої освіти: спочатку дитяча художня школа, затим училище, інститут (академія мистецтв або принаймні школа архітекторів чи книжкових ілюстраторів), потім колективні виставки, ще трохи часу - і персональний вернісаж і довгоочікуване визнання, скажімо, хоча б у вигляді членства в Спілці художників... У Сергія Коляди мистецька освіта формально так і завершилася дитячою ізостудією при Палаці культури в рідному Бердянську (була, щоправда, ще невдала спроба продовжити художню освіту в Харкові), решту справи зробила постійна малювальна практика й - до певної міри - випадок. Малюючи різні картинки на уроках на останніх сторінках зошитів, Сергій помітив, що звичайною кульковою ручкою можна передавати дуже тонкі переходи світлотіней. Поступово художник розвивав свою техніку до такої міри, що його зображення стали нагадувати чорно-білі фотографії. Втім, за творчою манерою все ж неважко "вирахувати" в Коляди відсутність солідного академічного "підмурівку" і помітити наїв митця-самоука. Художник не надто воліє витрачати час на навчання і вправи, він насамперед прагне самовираження. І він правий: бездоганний малюнок людського тіла або правильну побудову перспективи всякий зможе побачити в підручнику з малювання, зате ніхто не зможе замість нього втілити його мистецький задум.
Отже, без спеціалізованої художньої освіти Сергій Коляда обійшовся, і відповідно не йшов її сходинками. Проте, коли говорити про освіту, Сергієві все ж пощастило - майже все, що він вивчав у вищій школі, йому таки знадобилося. Обставини були такими, що його університетська освіта мала немовби дві частини. З першого до третього курсу він студіював англійську мову в Запорізькому університеті, а потім настала вимушена перерва. Одного зимового вечора 1993 року, йдучи додому, він "потрапив під роздачу" в запорізьких гопників, мусив узяти академвідпустку і після свого роду канікул, які протривали десь так роки півтора, він вирішив поновити навчання вже не англійській, а українській мові та літературі у Бердянському педінституті. На це рішення також немалою мірою вплинув прихований, але доволі відчутний тиск із боку деканату в Запоріжжі, можливо, за авторство карикатур в антикомуністичних газетах, можливо, йому пригадали невдалу спробу отримати політичний притулок у Швеції під час путчу в Москві у 1991 році. Автор цих рядків з цього часу доводиться йому однокурсником і гадає, що в часі тих канікул Сергій із студента іноземної філології, що бавиться малюванням, перетворився на художника, а от в часі навчання в Бердянську він перетворився із просто художника на українського художника. Зіграло свою роль знайомство саме з художньою літературою, перш за все із періодом "розстріляного Відродження". Читаючи твори Миколи Хвильового, Валер'яна Підмогильного, Юрія Яновського, Сергій переконався, що українська культура цілком спроможна не тільки вписуватися, достосовуватися до європейського та світового культурного контексту, а й повноцінно творити його. Оскільки в той час Сергій Коляда дуже захоплювався творчістю Сальвадора Далі, аж до намагань наслідувати його зображальну манеру та композиційне мислення, то він зміг належно оцінити, що Микола Хвильовий у "Повісті про санаторійну зону" і Валер'ян Підмогильний в "Місті", взявши, як і славетний іспанець, за основу ідеї психоаналізу Зиґмунда Фройда, змогли створити кожен свій цікавий і довершений мистецький світ. Крім того, окремим рядком сюди слід вписати читання "Перверзії", а згодом й інших прозових творів Юрія Андруховича. Досвід занурення разом із "Патріархом Бу-Ба-Бу" в карнавальну атмосферу Венеції, напевне, чимало посприяв виробленню характерної, можна сказати, "фірмової" гротескної творчої манери Сергія Коляди.
Хоча явного зв'язку між графічними роботами Сергія Коляди й літературою "розстріляного Відродження" простежити не вдасться, зате ще в Бердянську, після першої публічної виставки, почав викристалізовуватися його неповторний мистецький стиль. Й ось тут настає час сказати окремо про дві художні виставки, в яких він брав участь. Обидві, зважаючи на умови, обстановку, місце проведення, важко назвати власне художніми виставками. Першу, що відбулася в серпні 1995 року в приміщенні невеликого й нецентрального Будинку культури (добре, хоч на центральній вулиці) в Бердянську й мала назву "Муха на мотузочці", можна вважати радше такою собі тусовкою біля розвішених на стінах картин, друга, проведена в приміщенні Резиденції Посла Південно-Африканської Республіки в Києві на День Незалежності ПАР в 2001 році, була більше схожа на закриту презентацію. Тобто, за словами одного із друзів Сергія відразу після "Мухи на мотузочці", "це в Спілці художників за виставки не вважають". Звичайно, були й намагання влаштувати "справжню" виставку в якій-небудь київській галереї, проте довести справи до власне розвішування картин у залі ще жодного разу не вдалося. Як правило, все завершувалося відмовою власників галерей без прямого пояснення причини. Отже, без виставок, як і без формальної художньої освіти Сергій Коляда обійшовся.
Проте так сталося не тому, що ці складові в принципі не потрібні, а тому, що митець зміг знайти їм заміну. Замість зв'язків у мистецькому і довколамистецькому середовищі, які інші зазвичай здобувають під час навчання у вищій художній школі і, зрештою, членства в Спілці художників Сергієві стали в пригоді непогане знання англійської мови і те, що можна назвати "самоменеджментом". Перш за все він прийняв єдине правильне рішення: шукати із своїми картинами виходу "на закордон". Восени 1997 року Коляда переїжджає до Києва, сподіваючись там намацати шлях до еміграції на Захід. Проте доля розпорядилася інакше, він зміг продавати картини іноземцям, так до сьогоднішнього дня жодного разу не перетнувши кордонів України. Дали свої плоди особисті знайомства, майже щоденне надсилання листів за найрізноманітнішими адресами впродовж декількох років, публікації в київській англомовній пресі, створення віртуальної виставки картин в Мережі.
Другий елемент "самоменеджменту" - те, що в бізнесі називають "правильним позиціонуванням". Так уже вийшло, що Сергій в офіційний "мейнстрім" не вписався, виставлятися не міг, словом, відчув на собі "відпорну силу" Системи. Замість намагатися долати спротив, він використав його силу собі на користь, назвавшись творцем "підпільного мистецтва". Звісно, самобутність митця не вичерпується таким самовизначенням.
Образотворче мистецтво, принаймні те, що можна було бачити на різноманітних київських вернісажах, так чи інакше перебуває в конфлікті із тим, що прийнято називати дійсністю, і здебільшого цей конфлікт вирішується втечею. Найширша дорога втечі для митців - це абстракції й різні довколаабстрактні розумування, дехто прямує в інший бік - до декоративності. В принципі, мистецтво має не втікати від реальності, а творити її наново, по-своєму. З цим завданням, як на мене, художник Сергій Коляда справляється за допомогою гротеску. Як писав відомий дослідник-культуролог Михайло Бахтін, гротеск може бути не тільки художнім прийомом, а й цілісним світобаченням.
Гротеск - це поєднання непоєднуваного, смішного і трагічного, життя і смерті в одному художньому образі. Він може мати різне стилістичне спрямування, Сергій Коляда починав із романтичного і сюрреалістичного, наслідуючи художників Сальвадора Далі та Боріса Вальєхо. Як відомо, сюрреалізм ґрунтується на психоаналізі (вченні Зигмунда Фройда) і має справу з поетикою сновидінь: сон трактується як реалізація неясних несвідомих бажань, здебільшого таких, які з моральних або з практичних міркувань у житті не можуть бути втілені і тому витісняються до сфери несвідомого. Картини Сергія Коляди є спробою художньої реконструкції сну, проте не індивідуального, а, так би мовити, колективного. Уві сні нездійсненні у реальній дійсності бажання - бути багатим, знаменитим, мати розкішні автомобілі, любов найгарніших у світі жінок, яку ті з легкістю готові дарувати - не витісняють, а, навпаки, химерно поєднуються з такими небажаними реаліями, як бідність, жебрацтво, вбивство, голод, старість, хвороби і смерть. Найкращий спосіб мистецького втілення такого поєднання - гротеск, і Сергій Коляда вміє створити виразні й опуклі гротескні образи. Тарас Шевченко, змальований із відомого "Автопортрету із свічкою", тримає в руці замість свічі пляшку "Кока-коли", й усе це з логотипом "Кока-коли" та написом-приміткою "Il testamento" вміщене в якості рекламного сюжету в сіті-лайт, і поруч з ним - змальовані з шевченкової картини казахи-байгуші. Жінка-кентавр (до пояса - жінка, нижче - кінь), яка скаче по Чорнобильський зоні. Образ Мони Лізи, який можна підвісити за гачок, наче одяг. Добірка псевдорекламних сюжетів, де та ж Мона Ліза пропонує купити такий самий мобільний телефон, як у неї, образ Шевченкової Катерини з нищівною іронією використано для "реклами" "Козацьких" презервативів, а Давид у виконанні Мікеланджело несподівано став "обличчям" однієї з марок шампуню від лупи. Про гротескне поєднання Сергієвих сюжетів із різноманітними брендами-логотипами варто сказати окремо. Декому воно може видатися штучним, декому навіть блюзнірським, але такою є реальність нашого культурного життя. Ті з киян і гостей міста, хто в липні відвідав традиційний фестиваль "Країна мрій", могли на власні очі побачити, як виконавцям автентичного фольклору хлопці й дівчата старанно та організовано вимахували прапорами із логотипами мінеральної води, горілки, пива й ще, можливо, оператора мобільного зв'язку. Наша сучасність, здається, втратила всяку міру в намаганні зарезервувати в майбутньому, а ще краще - десь у вічності місце для своїх логотипів. Дай їй волю, вона й самого Ісуса Христа примусить рекламувати якщо не "Кока-колу", так "МакДональдс", а за відмову пригвоздить до хреста або, коли вже по-сучасному, запроторить до концтабору.
Вище було мова про те, що гротеск дав змогу Сергієві не втікати від реальності, а протистояти їй, елегантно кпити з неї, доводячи її до повного абсурду. Проте несподівано виявилося, що поетика сновидінь є не просто засобом для творення дотепних картинок, що це - один із ключів до розуміння суті нашого духовного життя. Зненацька з'ясувалося, що ми воліємо краще завжди перебувати уві сні, аніж пробудитися, прогнати примари і поглянути врешті на світ, себе і Бога незатьмареним духовним поглядом. Такий сон нічим не відрізняється від смерті - це Сергій Коляда чудово розуміє і запрошує нас до раю, де, як і належить, росте Дерево Пізнання. От тільки Дерево, з якого збирається вкусити плід хтива сучасна Єва, проростає із кісток, із зотлілого людського праху...
Сон, який намагається заступити справжню дійсність, дає художникові небагато надії на пробудження. Сергій Коляда навіть віднаходить просте й лаконічне вираження цьому наступові безнадії та сну, що перетворюється на загибель. Традиційний символ пробудження до нового життя - яйце (в іншому варіанті - материнське лоно) - в творах художника все частіше явлене інфікованим, зараженим, позначеним "чорною міткою" Чорнобиля.
Проте надія все ж таки є. В світі, відтвореному Сергієвою кульковою ручкою, є щось таке, що нагадує про пробудження, що не дає зовсім забути про нього. Це потаємне світло, що освітлює один з найулюбленіших образів художника - шевченкову Катерину - немовби зсередини. Це Божа Мати із Божественним Дитям, яка буває зовсім полишена людьми, тільки пломінь запальнички замість свічі перед Ними. Їх образ проступає за краєм прірви, в якій мчить тільки вершник темряви і зловісно спалахує ядерний вибух...
Приклад незвичайної творчої біографії Сергія Коляди насамперед засвідчив ті можливості для української культури, які більше гіпотетично передбачаються, ніж насправді здійснюються. Перш за все це стосується української "глибинки" та Східної України. Важливим є те, що Сергій Коляда зміг сформуватися як самобутній художник і осмислити себе і українське буття ще в рідному Бердянську, а приїзд до Київ був потрібен виключно для того, щоб знайти свого глядача. Як стрімкий і твердий пагін, Сергій зміг прорости і вирости в не надто "тепличних" умовах 90-х, не шукаючи ніякої підтримки себе з боку пострадянської культурної інфраструктури. Так і не виїхавши жодного разу з виставкою за кордон, Сергій Коляда без великого галасу представляє світові сучасне українське образотворче мистецтво не гірше від тих, хто має змогу постійно їздити міжнародними вернісажами. Художник просто впевнено долає дорогу до свого глядача. Неблизьку дорогу, на жаль.
Повєткін Євген

(P.S. Webmaster: Зміст випуску БАБЛО часопису "Київська Русь" можна знайти тут http://www.artvertep.dp.ua/shop/chasopys/202/3657.html)


http://delovoy.berdyansk.net, №12 (766) 15 февраля 2007 р.
Художник из Бердянска Сергей Коляда:
"Написать о моем творчестве смогли только иностранные издания…"

Сергей Коляда - один из немногих бердянских художников, имя которого известно далеко за пределами Украины. Сейчас Сергей Юрьевич живет и работает в Киеве, поэтому мы связались с ним по Интернету и попросили рассказать нашим читателям о себе и своем творчестве подробнее.
- Сергей Юрьевич, расскажите, пожалуйста, о своем детстве.
- Я родился в Одессе в 1972 году. Когда мне было полтора года, отца после окончания Одесского института инженеров морского флота отправили по распределению на работу в Бердянский морской порт. В Бердянске мы жили на Песках, в районе железнодорожного вокзала. Я учился в школе №16, где углубленно изучал английский язык. В школьные годы очень увлекался рисованием, любительской фотографией и кино. Мы с одноклассниками даже снимали небольшие фильмы на восьмимиллиметровой пленке, ведь тогда еще не было видео. Еще очень запомнились стенгазеты в школе, над которыми мы работали всем классом.
- Когда Вы почувствовали себя художником?
- Художником я почувствовал себя с раннего детства. По рассказам мамы, она вручила мне карандаши, а сама пошла заниматься домашним хозяйством (стирка и т.д.). В процессе творчества я несколько раз сообщал маме, чем занимаюсь, чем приводил ее в бурный восторг. Радуясь, что сын ее не отвлекает, она продолжала заниматься своей работой, ну, а когда вошла в комнату, увидела мой первый шедевр в стиле абстрактного экспрессионизма - все стены были разрисованы сами представляете как...
- Кто был Вашим первым учителем?
- Рисованию я учился в художественной студии в ГДК у Юрия Васильевича Затеры. Однако формальное художественное образование у меня на этом и закончилось. В 1989 году я поступил в Запорожский университет на факультет романо-германской филологии, а уже в 1991 за участие в демократическом антикоммунистическом движении (работа в оппозиционных газетах) был исключен из университета. Потом даже просил полит-убежища в Швеции, куда поехал по турпутевке. Только в 1995 году я восстановился в Бердянском пединституте и в 1997 закончил филфак. После БГПИ я сразу поехал в Киев, как говорится, покорять столицу.
- Какими были первые достижения?
- Первыми достижениями, наверное, можно считать признание моего творчества в иностранных дипломатических кругах в Киеве.
- У Вас необычный стиль: рисуете черной шариковой ручкой, объединяя классические образы с современными. Как называется Ваш стиль и почему Вы его выбрали?
- Свой стиль я называю постмодернизмом. Это цитирование классического искусства, иногда с совсем другим, не первоначальным смыслом (в молодежной масскультуре есть понятие "римейк") и добавление реалий сегодняшнего дня (иногда социально-политические комментарии). Это я называю своим, личным, оригинальным постмодернизмом. Почему так? Потому что сегодня постмодернизмом называют практически любое явление современной культуры. А "чернила - это кровь цивилизации". К работе в таком стиле меня подтолкнула современная украинская литература, которую изучал в Бердянском пединституте.
- Откуда Вы черпаете сюжеты для своих картин?
- Сюжеты приходят по-разному. В таком мегаполисе, как Киев, социальные контрасты более заметны, чем в Бердянске. Супер-дорогие машины депутатов и министров, роскошные магазины и бездомные, ищущие пропитание, очень сильно воздействуют на мое сознание. Также такой мистический фактор, как сновидения… Видения апокалипсиса, политиков- вампиров, продавших свои души… Иногда сюжеты приходят под воздействием прочитанной книги.
- Как воспринимают Ваше творчество за границей и на родине?
- К сожалению, на Украине даже после революции не появилось настоящей свободы для художника. Киевские галереи продолжают отказывать выставлять мои работы. Признание, в основном, на Западе. Мои работы приобретают иностранные дипломаты в Киеве, иностранцы в других странах, галереи в Америке и Европе. Совсем недавно на мое творчество обратили внимание и некоторые киевские бизнесмены. Написать о моем творчестве смогли только иностранные издания. В Украине это - " Kyiv Post", " What ' s on", " Kyiv Weekly", " The Ukrainian Observer". Кроме этого, заграничные интернет-издания опубликовали обо мне статьи и сделали ссылки на мою веб-галерею. С этими материалами можно также ознакомиться на моем сайте: www.kolyada.com.
- Где Вы выставляли свои картины?
- Первые выставки были закрытыми, то есть проходили на частных приемах. Такие выставки были в резиденциях посла ЮАР Деларея ван Тондера, голландского военного атташе полковника Геррита Тиммера и канадского генерала Джорджа Бахмана, представителя НАТО в Украине и некоторых других дипломатов. Также была выставка в Киевской международной школе, тоже закрытая. И заметьте, пожалуйста, что художник, изображающий правду об Украине, интересен офицерам НАТО, а не украинскому официозу или своему народу! В прошлом году в клубе "Барабан" в Киеве прошла моя выставка (хозяин "Барабана" - англичанин). На открытии было много представителей уже украинских СМИ. Мои работы также выставлялись на Западе: недавно моя выставка прошла в США в г.Сарасота (Флорида), галерее "State of the Arts Gallery". Некоторые мои работы сейчас размещены в галерее "Beeldkracht" (Нидерланды).
- Сколько в среднем стоит одна Ваша работа?
- От 500 долларов и выше...
- Над чем Вы сейчас работаете?
- У меня есть принцип - не рассказывать о том, что находится в процессе. Извините.
- Чем Вы занимаетесь помимо написания картин?
- Работаю арт-менеджером в рекламно-промоутерском агентстве.
- Планируете когда-нибудь открыть выставку своих работ в Бердянске?
- Пока предложений не было...
- Как часто Вы приезжаете в Бердянск?
- Стараюсь приезжать каждое лето отдыхать и навестить родителей.
- Какое впечатление производит на Вас сегодняшний Бердянск?
- Центр города стал привлекательнее. Вопрос в другом (как, впрочем, и в других городах) - как бердянское руководство распределяет городской бюджет...
Подготовила Алена СЕМКО



Serhiy Kolyada's
works at Artvera's Gallery
(Geneva, Switzerland, 2015)

BACK

 Flag Counter

 

   

Реклама на сайті

Відпочинок на Азовському Морі
(м. Бердянськ)

© Сергій Коляда Serhiy Kolyada